Юкі кивнула, але не встала на ноги, а сіла навпочіпки, вдивляючись у море. Ніби жаліючи за рештками дня. Я згорнув мати і взяв на плече магнітолу.

— Не турбуйся, — сказав я. — У нас є ще завтра. Ні про що не думай. А як скінчиться завтра — буде післязавтра.

Вона підвела на мене очі й усміхнулася. Я простяг їй руку, вона міцно схопилася за неї і підвелась.

29

Наступного ранку Юкі сказала, що ми їдемо на зустріч із мамою. Оскільки нічого, крім материного телефонного номера, вона не знала, то я подзвонив на нього, коротко відрекомендувався і спитав, якою дорогою туди найлегше дістатись. Її мати винаймала котедж недалеко від Макахи. «Півгодини на автомашині від Гонолулу», — пояснила вона. «Гадаю, ми навідаємося до вас після першої», — сказав я. Після того я подався до найближчого пункту прокату автомобілів і позичив «Міцубісі-лансер». Нічого й казати, подорож видалася приємною. Ми ввімкнули радіо на всю потужність, відчинили всі вікна — і мчали автострадою уздовж морського узбережжя зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину. Сонячне світло, морський солоний вітерець і пахощі квітів супроводжували нас усюди, де ми опинялися.

— Невже твоя мати живе сама? — раптом поцікавився я.

— Навряд! — ледь скрививши губи, відповіла Юкі. — Так довго за кордоном вона сама не могла б дати собі ради. Бо дуже непрактична. І без чужої допомоги їй не обійтися. Б’юсь об заклад — живе разом із коханцем. Як і тато. Пам’ятаєте того «голубого», що був у його домі? Вилощеного неприємного молодика, що, напевне, тричі на день приймає ванну і двічі переодягається.

— «Голубого»?

— А ви хіба не знали?

— Ні, не знав.

— Що за дурість! Та на нього досить глянути, щоб усе зрозуміти, — сказала Юкі. — Я не можу сказати, тато такий же чи ні, але що той молодик «голубий» — це точно. На всі двісті відсотків.

Радіо заграло «Roxy Music», і Юкі збільшила гучність.

— Мамі здавна подобаються поети. Хтось із молодих хлопців — відомих поетів чи лише початківців. Вона любить, аби він свої вірші декламував за її спиною, коли вона щось робить — скажімо, плівки проявляє. Вона на цьому схибилася. Дивна схильність. Які вірші поет читатиме — їй байдуже. Тільки б читав. Схоже, ніби вона на смерть до нього прив’язується… Краще вже було б, якби тато вірші писав. Та, як не крути, поета з нього не вийде…

«Дивна сімейка» — знову подумав я. Космічні Робінзони. Письменник-відчайдух, геніальна фотохудожниця, дівчина-медіум, «голубий» учень і коханець-поет… От тобі й на! Власне, яке місце я посідаю, яку роль виконую в цій екзальтованій, як під час приступу галюцинації, розширеній сім’ї? Може, клоуна біля дочки, що не в ладах з цим світом?.. «Та перестаньте!» — подумав я. Я тут довго не затримаюсь. У мене перепочинок. Зрозуміло? Перепочинок скінчиться — я мушу повернутися до розгрібання кучугур і не матиму часу з вами гратись. Усе це — тимчасове. Коротенький епізод, не пов’язаний із основним сюжетом. Цей епізод скоро дійде до свого кінця. Після того ви займетеся своїми справами, а я — своїми. Мені до душі простіший, зрозуміліший світ.

Як і радила Аме, перед Макахою я звернув праворуч з автостради та якийсь час проїхав у напрямі гір. Обабіч дороги траплялися раз по раз нетривкі хатини — здавалося, що перший великий тайфун геть-чисто позриває їхні покрівлі. Та незабаром вони скінчились і спереду показалися ворота до району суцільної забудови. Сторож-індієць, який чергував у будці, запитав, куди ми їдемо. Я назвав номер котеджу Аме. Сторож подзвонив кудись по телефону й, повернувшись до нас, кивнув.

— Гаразд, заїжджайте.

За воротами, куди око сягало, тяглися дбайливо доглянуті лужки. Кілька садівників, роз’їжджаючи на візках для гольфу, мовчки підстригали газони й крону дерев. Над травою раз у раз спурхували жовтодзьобі пташки. Одному із садівників я показав адресу матері Юкі й запитав, де це. «Там!» — відповів той і тицьнув пальцем убік — туди, де виднів плавальний басейн і купка дерев на газоні. Чорна асфальтована доріжка огинала басейн великим півколом. Я подякував садівникові й погнав по ній автомашину. Спочатку ми спустилися з одного пагорба, потім піднялися на другий — і під’їхали до будинку в сучасному стилі, пристосованому до тропічного клімату. Його двері виходили на веранду, під піддашшям гойдалися на вітрі металеві дзвіночки. Будинок щільно обступали екзотичні дерева з екзотичними плодами на гілках.

Ми з Юкі вийшли з автомобіля, піднялися по сходах і подзвонили у двері. Сухий перегук металевих дзвіночків під подувом напівсонного вітру навдивовижу гармонійно змішувався з музикою Вівальді, що линула з навстіж розчахнутих вікон. Секунд через п’ятнадцять двері відчинились — і перед нами з’явився чоловік. Засмаглий білий американець не дуже високого зросту, без лівої руки від самого плеча. Міцної статури, з вусами й борідкою, що надавали йому задумливого вигляду. У збляклій строкатій сорочці навипуск із короткими рукавами та спортивних шортах, із гумовими капцями на ногах. Приблизного мого віку. Не красень, але гарний з лиця. Як для поета — здається, надто кремезний. А втім, у світі трапляються і кремезні поети. В цьому нема нічого дивного. Адже світ широкий.

Чоловік глянув спочатку на мене, потім на Юкі, відтак іще раз на мене й, ледь-ледь схиливши голову, всміхнувся.

— Hello, — привітався він тихо англійською. А потім японською: — Коннітіва [26] .

І потиснув нам руки — спочатку Юкі, потім мені. Не дуже сильно.

— Заходьте, будь ласка, — сказав він прекрасною японською мовою.

Чоловік провів нас у простору вітальню, посадив на великий диван і приніс нам із кухні на таці дві банки пива «Прімо», банку коли і три склянки. Ми з ним узялися до пива, а Юкі до своєї коли навіть не торкалася. Потім він підвівся, підійшов до стереопрогравача, зменшив гучність музики Вівальді й знову сів. Кімната чомусь здалася мені наче взятою з роману Сомерсета Моема. Широкі вікна, вентилятор під стелею, стіни, прикрашені виробами народного мистецтва народів південної частини Тихого океану.

— Вона зараз плівку проявляє, прийде через хвилин десять, — сказав він. — Будь ласка, почекайте тут. Мене звати Дік Норт. Я живу тут із нею.

— Радий познайомитися, — відповів я. Юкі мовчки дивилася на краєвид за вікном. Між деревами прозирало синє море. Над обрієм висіла одна-єдина хмара, схожа на череп пітекантропа. Вона застигла на місці й, видно, не збиралася рухатись. Якась уперта хмара. Зовсім біла, з чіткими обрисами. Жовтодзьобі пташки раз у раз Пурхали повз неї зі щебетом. Коли музика Вівальді скінчилася, Дік Норт підняв голку, спритно однією рукою взяв платівку, запхав її у конверт і поставив на полицю.

— Ви гарно розмовляєте японською, — сказав я. Бо все одно говорити не було про що.

Дік Норт кивнув, підняв одну брову, на мить заплющив очі й усміхнувся.

— Я довго жив у Японії, — сказав він нарешті. Відповідати не спішив. — Десять років. Уперше я прибув у Японію під час війни… В’єтнамської війни. І мені там сподобалося. Після війни я вступив до японського університету. Католицький університет. І тепер пишу вірші.

«Як і треба було сподіватися, — подумав я. — Не молодий і не дуже вродливий, але все-таки поет».

— Крім того, перекладаю хайку, танка [27] та сучасні японські вірші англійською, — додав він. — Важка робота, та ще й дуже.

— Мабуть, — погодився я.

Він приязно всміхнувся і спитав, чи я не вип’ю ще однієї банки пива. «Вип’ю», — відповів я. Він знову приніс дві банки пива. З неймовірною елегантністю однією рукою відкрив банку, налив пива у склянку й зі смаком випив один ковток. Відтак поставив склянку на стіл, кілька разів похитав головою і почав уважно розглядати плакат Ворхола на стіні.

— Дивна річ, — сказав він. — У світі немає одноруких поетів. Чому?.. Однорукі художники є. І навіть однорукі піаністи. Був навіть однорукий бейсболіст. А от цікаво, чому нема одноруких поетів? Але ж щоб писати вірші, здається, не має значення — одна рука в тебе чи три…