У ті дні, коли не треба було їхати до матері, ми з Юкі вправлялись у серфінгу, купалися, валялися на пляжі, вешталися по крамницях або їздили сюди-туди по острову на орендованому автомобілі. Вечорами прогулювалися по місту, дивилися кіно й пили «Пінья-коладу» в барах готелів «Халекулані» або «Роєл Гаваян». Я мав удосталь часу, щоб готувати різноманітні страви. Ми добряче розслабились і прекрасно засмагли. У бутіку готелю «Хілтон» Юкі купила нове квітчасте бікіні і, коли його одягла, то, здавалося, не відрізнялась од дівчат, які народились і виросли на Гаваях. Досягла вона помітних успіхів і в серфінгу: навчилася сідлати навіть маленькі хвилі, на що я не спромігся. Ми купили декілька касет гурту «Rolling Stones» і слухали їх з ранку до вечора. Коли я відлучався від Юкі, щоб купити прохолодних напоїв, до неї на пляжі намагалися заговорити якісь чоловіки. Та вона відшивала їх од себе, бо не знала англійської мови. Коли ж я повертався назад, вони казали «sorry» [41] і зникали. Юкі засмагла, погарнішала й поздоровішала. Добряче розслабилась і тішилася кожним днем.

— Це правда, що чоловіки так сильно хочуть жінок? — раптом одного дня запитала вона, лежачи на пляжі.

— Так, а що? Хто сильніше, хто слабкіше — але, у принципі, фізично чоловіки хочуть жінок, у цьому немає сумніву. Що таке секс, ти, загалом, уявляєш собі?

— Загалом — уявляю, — холодно відповіла Юкі.

— Є така річ, як статевий потяг, — пояснював я. — Бажання спати із жінками. Цілком щось природне. Для продовження людського роду…

— Я не питаю вас про продовження роду. І не розповідайте мені про охорону здоров’я. Я питаю про статевий потяг. На що він схожий?

— Уяви собі, що ти — пташка, — сказав я. — І любиш літати високо в небі. Та через якісь обставини ти не можеш літати, коли тобі хочеться. Ну, скажімо, напрям вітру чи пора року не сприяють. Та коли довго не літаєш, нагромаджується багато невикористаних сил — і тебе охоплює роздратування. Тобі починає здаватися, ніби тебе несправедливо зневажають. І ти обурюєшся — чому ти літати не можеш. Тобі таке відчуття знайоме?

— Знайоме, — відповіла вона. — Я все життя тільки це й відчуваю.

— Ну, тоді розмова коротка. Ото і є статевий потяг.

— І коли востаннє ви по небу літали? Ну, перед тим, як тато купив вам жінку?

— Наприкінці минулого місяця, — відповів я.

— Було приємно?

Я кивнув.

— А це завжди буває приємно?

— Не обов’язково, — сказав я. — Бо коли збираються дві недосконалі істоти, то не завжди все складається добре. Трапляються й розчарування. Буває й так, що злетиш у небо, але від радості забудеш про все на світі — і вдаришся головою об дерево…

— Гм-м-м!.. — промимрила Юкі й задумалася. Напевне, уявила собі пташку, яка задивилася на щось збоку й ненароком налетіла на дерево. Я занепокоївся. Чи правильно я пояснював? Може, я навчаю дівчинку в такому юному віці зовсім не того, чого треба? А втім, байдуже. Як підросте — сама все зрозуміє.

— Однак із віком імовірність того, що все складеться добре, збільшується, — пояснював я далі. — Набуваєш потрібних знань. Як передбачити погоду, визначити напрям вітру… Але сам статевий потяг, як правило, із віком слабкішає. Ось така справа.

— Яка жалюгідність! — сказала Юкі, похитуючи головою.

— І не кажи, — погодився я.

Гаваї…

Власне, скільки вже днів я перебуваю на цьому острові? Саме поняття про час повністю вивітрилося з голови. Після вчора настало сьогодні, після сьогодні настане завтра — ось і все, що я відчував. Сонце вставало й сідало, місяць з’являвся і зникав, за припливом наступав відплив… Я взяв записник і спробував підрахувати минулі дні за календарем. Вийшло, що я приїхав сюди десять днів тому. Квітень швидко добігав кінця. Місяць, який я збирався використати для відпустки, вже промайнув. «Що сталося?» — подумав я. Гайки, що зміцнювали голову, ослабли. Зовсім ослабли. Дні минали за серфінгом та «Пінья-коладою». Зрештою, це не так уже погано. Одначе насправді я хотів розшукати Кікі! Саме із цього все й почалось. Я відстежував цей сюжет і спостерігав, як розвиваються події. І раптом відчув, що опинився в теперішньому становищі. Одні за одними з’являлися дивні люди, різко змінювались обставини. Внаслідок цього я зараз перебуваю в тіні пальми й із тропічним напоєм у руці слухаю співи гурту «Каlарапа» [42] . Розвиток подій пішов не в тому напрямі. Колись доведеться його змінювати. Мей померла. Її вбили. По мене прийшла поліція. До речі, чим, власне, закінчилася справа з Мей? Чи Літератор і Рибалка зуміли встановити її особу? А що там з Ґотандою? Останнього разу він здавався страшенно виснаженим. Про що він хотів тоді зі мною поговорити? Так чи інакше — все залишилося невизначеним. Та кидати все так на півдорозі не можна. Пора вертатися до Японії.

Та я не міг зрушити з місця. Як і Юкі, вперше за тривалий час я насолоджувався днями, вільними від напруження. Бо потребував цього не менше за неї. Щодня я майже ні про що не думав. Підсмажувався на осонні, плавав, дудлив пиво й роз’їжджав на автомобілі під спів Брюса Спрінґстіна та «Rolling Stones». Прогулювався пляжами під місячним сяйвом, напивався в барах готелів.

Звичайно, я розумів, що таке життя не може тривати вічно. Однак не міг зрушити з місця. Я розслабився, Юкі — також. Я дивився на неї, і язик не повертався сказати: «Ну що, пора додому?». Врешті-решт це стало виправданням для мене самого.

Минуло два тижні.

Ми з Юкі каталися на автомобілі. Під вечір ми опинилися в торговельній частині міста. Дорога була забита, та ми нікуди не квапились і, просуваючись поволі вперед, розглядали міські краєвиди. Кінотеатри порнофільмів, крамнички лахміття, в’єтнамського одягу та китайських харчових продуктів, старих книжок та уживаних платівок тяглися вздовж дороги нескінченними рядами. Два дідки, винісши із крамнички на тротуар стіл і стільці, грали в ґо [43] . Завжди однакова торговельна частина Гонолулу. Майже на кожному розі безцільно стовбичили чоловіки із сонними очима. Цікаві квартали. Тут можна дешево й смачно попоїсти. Та от дівчатам тут краще не гуляти поодинці.

Коли, вибравшись із торговельної частини міста, ми наближалися до порту, вздовж дороги потяглося щораз більше контор і складів торгових компаній. Навколо ставало дедалі безлюдніше та непривітніше. Перехожі квапливо виходили з будівель фірм і збиралися на автобусних зупинках. Тут і там на кафетеріях спалахували неонові вивіски, завжди чомусь без жодного ієрогліфа.

— Хочу ще раз подивитися «Інопланетянина», — сказала Юкі.

— Гаразд, по вечері підемо дивитися, — пообіцяв я.

І тоді вона завела розмову про «Інопланетянина». Сказала: «Жаль, що ви не схожі на Інопланетянина». І вказівним пальцем легко торкнулася мого чола.

— Не старайся, — зупиняв я її. — Навіть це мене не вилікує…

Юкі хихикнула.

І саме тоді все сталося.

Мене раптом щось наче вдарило. Щось у голові цокнуло і з’єдналося. Щось сталося. Та що саме — в цю мить я не збагнув.

Майже автоматично я натиснув на педаль гальма. Водій «Комаро» позаду кілька разів відчайдушно просигналив і, об’їжджаючи нас, обкидав із вікна лайкою. Так, це правда, я щось побачив. Щойно. Щось дуже важливе.

— Гей! Що сталося?! Вам що, на той світ захотілося? — скрикнула Юкі. Здається, саме так вона сказала.

Та я її не слухав. «Це — Кікі!» — подумав я. Сумніву не було: я щойно бачив Кікі. Тут, у Гонолулу. І чого вона тут опинилась — я не знав. Та це була Кікі. Я з нею розминувся. Вона пройшла повз наш автомобіль так близько, що я міг би торкнутись її, якби висунув руку з вікна. Пройшла — і зникла.

— Зачини всі вікна, замкни всі двері. І надвір не виходь. Хоч би хто просив — нікому не відчиняй. Я скоро повернуся, — сказав я Юкі й вискочив із автомобіля.